Проблема безпритульних тварин в Україні, якщо не згадувати про політику, — одна з найбільш обговорюваних.
Прагнення нашої країни рухатися до Європейського Союзу передбачає сприйняття загальних європейських цінностей та повсякденне дотримання цих принципів. Будь-яка країна, що в наш час позиціонує себе європейською, повинна на правовому рівні втілювати їх у життя. Гуманне ставлення до тварин, безумовно, — один з таких принципів. Європейську конвенцію про захист хатніх тварин 1987 року було ратифіковано в Україні 2013 року. Вітчизняні зоозахисники нерідко посилаються на закордонний досвід. Та порівнюючи вітчизняне законодавство у цій сфері із закордонним, різницю помічаємо лише у жорсткішому ставленні до відповідальності власника. Громадянина ЄС, який вижене собаку на вулицю, можуть оштрафувати на кілька тисяч євро. А у Франції та Італії це вважають кримінальним злочином. Обов’язки муніципальних служб приблизно схожі.
Головний засіб контролю за кількістю безпритульних тварин у всіх країнах — відловлювання тих, яких не супроводжує господар. Звичайно, це у громадських місцях або передмістях. В Об’єднаному Королівстві через тиждень після відловлювання муніципальними службами безпритульних тварин передають до спеціальних притулків, які працюють на волонтерських засадах. Термін утримання за бюджетні кошти тварин, яких не вдалося передати у волонтерські притулки, щоб прилаштувати господарям, у різних країнах становить 3—60 днів. У Німеччині обов’язки власників детально розписано, тож безпритульну тварину на вулиці побачити шансів обмаль. Здорову неагресивну тварину, яку не вдалося передати власникам, у Німеччині, Італії та Греції приспати заборонено. У Греції їх стерилізують і випускають на волю, тому зграї безпритульних собак тут — не рідкість.
Найбільші зоозахисні організації світу (Всесвітнє товариство захисників тварин, HSUS і PETA у США) вважають, що найвірогідніша доля безпритульних тварин — страждання від голоду, холоду або спеки, хвороби та рання загибель. Європейська конвенція про захист хатніх тварин припускає евтаназію (ст. ІІІ.12) як вимушену міру, бо притулки мають прийняти нових тварин. До того ж вимушена евтаназія — більш гуманний вихід, ніж повернути тварину на волю, прирікши на муки та смерть.
Проблема безпритульних тварин в Україні, якщо не згадувати про політику, — одна з найбільш дискусійних. З одного боку, доброта, притаманна нашому народу, з іншого — реалії повсякдення з чималими загрозами собачих зграй для жителів міст і містечок.
Згідно із Законом України «Про захист тварин від жорстокого поводження», безпритульні — це хатні тварини, що залишилися без догляду людини або утворили напіввільні угруповання, здатні розмножуватися поза контролем людини. Як і в усьому світі, рушійна сила притулків для тварин в Україні — волонтери. Зоозахисники у нас не менш активні. У деяких містах, наприклад Мукачеві та Харкові, вони навіть очолили комунальні підприємства з утримання тварин. На думку багатьох фахівців, саме у Харкові вдалося наблизитися до європейських стандартів у питанні контролю за кількістю безпритульних тварин. І саме харківські зоозахисники змогли перевершити закордонних колег. Не ті, що очолювали комунальні підприємства, а ті, які їм опонували. І критикували не за недотримання зоозахисного законодавства: воно в Україні, як пам’ятаєте, відповідає світовим стандартам. За цивільним позовом громадянина-зоозахисника суд одного з райцентрів Харківської області скасував договір між районним та обласним комунальними підприємствами на відловлювання безпритульних тварин у райцентрі.
Фабула проста: все, що є на території громади, належить їй. Вивезли собак до обласного центру — завдали матеріальної шкоди громаді на 38 тисяч гривень. І це не вартість безпритульних тварин на балансі райцентру, а оплата робіт за договором. То чому ж не присудили повернути собак з обласного притулку назад, на вулиці райцентру? Нічого дивного, що цe був господарський договір між юрособами, а справа цивільна? І не згадуйте статті кодексу про неналежного позивача, що не був стороною угоди. Ухвалу винесено відповідно до законодавства України. Переможні листи розлетілися по всіх зоозахисних організаціях країни.
Закордонні зоозахисники можуть тільки зняти перед нашими капелюха. Бо навряд чи серед них знайдеться зоозахисник — депутат райради, а за сумісництвом власник єдиної в містечку юридичної фірми. Кажуть, тепер райсуд на нього поглядає з острахом, бо після цієї гучної реклами жителі Шебелинки хочуть найняти його перекрити газогони до інших міст, а одесити — щоб скасував вилов тюльки.
Але справжнім нашим зоозахисникам ці перемоги не цікаві. Опікуючись долями безпритульних тварин, вони зайняті реальною і благородною роботою, а не рекламою своєї спритності.
Парадокс: у нас із розумінням ставляться до європейських цінностей. Натомість для європейців такі узвичаєні в нас випадки будуть просто незбагненними. Доводиться із жалем констатувати, що між декларуванням про наш рух до європейської спільноти та загальним сприйняттям європейських цінностей — величезна відстань. Тож якщо такі реалії нашого суспільства, то для загального втілення європейських цінностей нам доведеться ще довго й напружено працювати. І доки подібні ситуації будуть звичайними в суспільстві, європейські стандарти не прийдуть у наше життя. Але шлях обрано, і суспільству, всім нам належить його пройти.
Віктор ЛУК’ЯНОВ
для «Урядового кур’єра»
